Обласний етап Всеукраїнського конкурсу на кращу туристсько-краєзнавчу експедицію учнівської молоді з активним способом пересування “Мій рідний край”.
Подивитися у вічі вікам, відчути ” гомін віків “ шукач нетлінних скарбів рідного краю зможе лише безпосередньо пройшовшись тим шляхом, де вирували історичні події чи жили люди з унікальною долею. При доволі тривалих пошуках поступово, невеличкими шкітцями вимальовується загальна картина. Головні герої тих далеких часів ніби оживають, стають знайомими, навіть зрозуміло близькими.
Наше завдання не складне – відродити і зберегти в пам’яті земляків історію селища Ерастівки, а разом із нею і видатної особистості, яка стала символом любові до рідного краю, освітнього подвижництва, талановитого господарника і природолюба – Ераста Костянтиновича Бродського.
Ерастівська казка
(Із проекту “Шляхами забутих предків Верхньодніпровського повіту”)
Сонце ліниво дивилося на нас,туристів, своїм заспаним оком. Великий ставок, причаївшись під білим рушником туману, спокійно дихав уранішньою прохолодою. Чітко визначившись із маршрутом експедиції, ми упевнено попрямували до води. Пейзаж, що відкрився перед нами ,вражав своєю довершеністю.
Ліс, пофарбований осінньою аквареллю, величаво милувався своїм відображенням у воді. Білосніжні гуси-лебеді , постійно змінюючи мозаїчний малюнок, водили свій пташиний хоровод, не помічаючи нашого захоплення. Затамувавши подих, ми повільно йшли вздовж берега. Здавалося , що наша група потрапила в казковий край, де цнотлива природа зберегла первинні спокуси і випробовує на нас свої вишукані чари. Навіть порваний старий кед, що причаївся біля каменя, спочатку здався нам гадюкою. Нам розповіли ,що в ставку водиться дуже багато різної риби, навіть щука є. А скільки пернатих знайшло тут свій притулок !
Дивовижні білі східці, що неодноразово слугували землевласнику та меценату Ерасту Бродському, вивели нас до вузенької стежки, яка шнурочком вилася понад ставком аж до кінця прадавнього лісу. Кремезні дуби, вишикувавшись у два рівні рядочки, мов сторожа із руських билин, гордовито слідкували за нашою поведінкою. Ми спробували обійняти стовбур дерева, але двох і навіть чотирьох рук виявилося замало, і тільки тоді, коли до нас долучився третій помічник, ми зітхнули з полегшенням. Але на цьому наше емоційне збудження не закінчувалося – прив’язані до берега човни грайливо манили до себе. Скориставшись відсутністю господарів, ми дозволили собі трішки в них посидіти. Як ми не уповільнювали ходу, але лісова стежечка, вивівши нас на дорогу , непомітно повернулася назад, забравши із собою наше піднесення і захоплення! Що ж , усе колись закінчується. Прощавай, ерастівська казко! Ревединська Марія, учениця 7 класу .gif)
Краєзнавство.Конкурсна робота. Е.Бродський
